Історична довідка

Географічне положення та історія населених пунктів громади.

 Територія громади згідно з адміністративно-територіальним устроєм України входить до складу Тульчинського району Вінницької області.

Відстань від адміністративного центру громади до обласного центру –70 км.

До складу Шпиківської територіальної громади входять 27 населених пунктів: смт. Шпиків, с.Торків , с. Шпиківка, с. Винокурня, с. Кленове, с. Соснівка, с. Рахни - Лісові, с. Мала Вулига, с. Підлісівка, с. Польова Слобідка, с. Рогізна, с. Велика Вулига, с. Сліди, с. Бушинка, с. Гута Бушинська с. Стрільники, с. Лопатинці, с. Левківці, с. Бурдії, с. Юліямпіль, с. Ярове, с. Юліямпільське, с. Юрківка, с. Станіславка, с. Печера, с. Петрашівка, с. Даньківка.

Шпиків

Уперше Шпиків згадується в документах, датованих XVI століттям і пов'язане з періодом Польсько-литовської доби. Першими його власниками були шляхтичі Кішки (Кишки), один з яких продав Шпиків князям Острозьким, в подальшому Шпиків почергово належав магнатам Замойським, Конецпольським, Потоцьким. Останніми власниками Шпикова були шляхтичі Свейковські. Шпиків раніше мав значну єврейську громаду, в якій в 1900 році налічувалося 1875 осіб. Під час Прутського походу (1711) у Шпикові зупинявся російський цар Петро І, про що писав О. Пушкін в «Історії Петра». 1760 р. подільським воєводою Леоном Свейковським в поселенні був побудований замок-палац. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому містечку, центрі Шпиківської волості Брацлавського повіту Подільської губернії, мешкало 1950 осіб, налічувалось 394 дворових господарства, існували 2 православні церкви, 2 єврейських молитовних будинки, школа, лікарня, 5 постоялих дворів, 3 постоялих будинки, 10 лавок, цегельний і миловарний заводи, відбувались базари через 2 тижні. 1892 існувало 586 дворових господарств, проживало 3987 мешканців. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 4901 особи (2360 чоловічої статі та 2541 – жіночої), з яких 2895 – православної віри, 1875 – іудейської. 1905 року у містечку із передмістями Садки-Шпиківські існувало 726 дворових господарств, проживало 6041 мешканець, існували 2 православні церкви й 4 єврейські молитовні школи, двокласне сільське училище й церковно-приходська школа, волосне правління, міщанське правління, урядницький пункт, лікарня місцевого землевласника, цукроварний завод, цегельний завод й паровий млин, аптека, 2 аптечних склади, що два тижні по неділях відбувались ярмарки. З 1920 по 1991 рік Шпиків перебував в складі УРСР. З 1923 по 1963 рік Шпиків був районним центром. З 1961 року, Шпиків – центр селищної Ради. На 2008 рік на території сільської громади нараховувалося 2026 житлових будинків, порожніх – 300. В селищі проживало 7 воїнів-інтернаціоналістів та 14 учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, з них 6 є інвалідами. Шпиків входить до IV зони радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської аварії. Діти віком від 4 до 18 років щорічно мають змогу оздоровлюватись в санаторіях держави. В селищі працює лікарня, яка обслуговує 7 сіл і 2 фельдшерсько-акушерських пункти в с. Кленове і Шпиківка, 3 аптеки. В 1990 році було відкрито 2-поверхову будову – нове відділення зв’язку. В 1994 році Шпиківський цукровий завод відзначив 150 річчя з дня заснування. (на жаль на даний час завод не зберігся). З XVII ст. на території Шпикова існували католицька церква та єврейська синагога «Шенехел», яка в 1926 році була закрита, а її приміщення віддали під культурно-освітній заклад. В 1924 році на території селища було 10 осіб євангелістів-недільників. В 2008 році на території Шпиківської громади зареєстровано діяльність української православної церкви адвентистів сьомого дня, церкви євангелістських християн-баптистів, релігійна громада «Багаї». Жителі Шпикова пишаються своїми знатними земляками, слава про яких лунає далеко за межами рідного краю. Серед них Ф.І. Жарчинський – Герой Радянського Союзу, Є.П. Кирилюк – лауреат Ленінської премії, В.Ю. Свідзінський – поет, В.А. Подзерко – тривалий час займав посаду секретаря Всесвітньої Федерації Профспілок, Вайцемиров – поет (проживає в США), Г. Жиздик – начальник команди «Дніпро», яка в 1983 році стала чемпіоном СРСР. Колишніми випускниками школи, які стали кандидатами наук: Будзінською В.Л., Григорашиною О.А., Джуринським О. – генералом залізничних військ. Дерун К. О., Рудик Г., Дячок С., які є Чемпіонами України серед школярів з легкої атлетики та їх тренером Осінським М.І.. Майстрами спорту: з легкої атлетики Дубчаком В., Дураковим В.; з велосипедного спорту Березовською Н. Я. (одна з перших майстрів спорту серед жінок в Україні), Пересуньмо Т., Рожанківським В. Художниками Торішнім М.В., Бессарабою. Місцевими поетами Гаврилюк А., Дячук Г.Ф., Дячуком А.Ф. Творчою особистістю – Рудницьким А.М. – автором Гімну Шпикова, самодіяльним композитором, який тісно співпрацює з поетами С. Рижаком (з Черкаської обл.), П. Хлібобоковим (з Сумської обл.), М. Лапою (з Чернігівської обл.), Ю. Хмилевським (з Вінницької обл.). Майстринями вишивки Топчій Н. М., Лобасенко О., Горобченко А.П. та Оринянською О.

Торків

Село Торків, розміщене за 69,1 км від обласного центру м. Вінниця, та 13,4 км до адміністративного центру Громади, засноване в 1562 році. Територія населеного пункту села Торків 453,9 га, населення складає – 725 осіб. Назва села походить від тюркомовних племен торків, які в ХІ-ХІІІ століттях захищали південні рубежі Київської Русі. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Шпиківської волості Брацлавського повіту Подільської губернії мешкало 484 особи, налічувалось 86 дворових господарств, православна церква, 2 постоялих будинки й кінний млин. 1892 існувало 144 дворових господарств, проживало 753 мешканці. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 777 осіб (377 чоловічої статі та 400 – жіночої), з яких 684 – православної віри, 93 – римо-католицької. 1905 року у селі, що належало Н. П. Балашову, існувало 172 дворових господарства, проживало 475 мешканців, існувала православна церква, церковно-приходська школа й поштова станція.

Рахни Лісові

«Село Рахни-Лісові Ямпільського повіту, Краснянської волості. Село розташоване на рівнині, оточеній майже зі всіх сторін лісами, знаходиться на перехресті доріг, залізничної Київ-Одеса і шосейної Вінниця –Могилів-подільський. Висота місцевості, велика кількість лісів, садів роблять цю місцину благодатною для життя. Грунт частково чорнозем, частково суглинок. Спочатку Рахни  належали Свирезьким, потім князям Четвертинським; в кінці XVIII століття маєток належав Урбановському, а на початку XIX століття перейшов до Старшинського, через деякий час його власником став Домбровський. Останнім польським поміщиком в Рахнах був Адольф Домбровський, який наробив багато боргів. Внаслідок цього  маєток в 1866 році був проданий з аукціону. Придбав маєток Микола Петрович Бала шов, обер-егермейстр Височайшого двору його милості царя  Миколи ІІ ( титул на 1913 рік). В селі є поміщицький будинок і парк з садом . Рахни Лісові — село в Україні, в Шаргородському районі Вінницької області. Населення становить 4900 осіб На території села знаходиться об'єкт природно-заповідного фонду — парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва місцевого значення Рахнянський парк. Храм Різдва Пресвятої Богородиці. Є дві середні школи: одна в центрі, інша в лісі на базі колишньої школи-інтернату (туберкульозного профілю). Раніше це була військова частина, в якій готували молодших спеціалістів з обслуговування авіаційної техніки. Біля села є два польові аеродроми. Медичний склад. У селі розташована станція Рахни на електрифікованій залізниці напрямку Жмеринка — Одеса. Там зупиняються приміські електропоїзди сполученням Вапнярка — Жмеринка і Київ — Рахни, а також частина пасажирських поїздів. Сусідні станції — Ярошенка, Юрківка. Сусідні вузлові станції — Жмеринка, Вапнярка. Також можна здійснювати посадку на пасажирські поїзди на ст. Рахни, Ярошенка, Жмеринка, Вапнярка. Промисловість: ТОВ «Луї Дрейфус ЛТД Комідітіз Україна», ТОВ «Рахнівсько-Лісовий плодоконсервний завод»"(, СП «Агромаш», ПП «Водолій», Рахнанське паливне підприємство, паркетний цех. Банк: «ПриватБанк», «ОщадБанк» Пошта: Відділ зв'язку «Укрпошта», «Нова пошта».

Печера

Пече́ра — село в Україні, у Тульчинському районі Вінницької області. Населення становить 1141 особу. Клімат Печери характеризується м'якою зимою та теплим літом. На території діє обласний санаторій відновного лікування. Назва селища походить від печерних ходів, які служили сховищем для мешканців поселення від постійних нападів ворогів. Ця земля, яка належала в XVI ст. магнатам Збаразьким, разом з правобережною Україною в XVII ст. вже з «щедрої» руки турецького султана належала молдовському господарю Дуке. Ця людина прославилася жорстокістю свого правління. Дука був справжнім тираном. У своєму літопису Величко розповідає «для своей господарської резиденції, у полку браславськом за Богом, у городку Печери, велел знаментій дом себе збудувати и в нем живучи хотел обоими украинскою и волоською землями владети». Другий літописець — молдовський — Нікульче писав: «На всіх Дука дивився зверху. Палац свій, стіл свій він тримав по царські». Але ніхто не живе вічно, і тирани теж, вийшов час Дуки. У разі політично-військових ротацій та інтриг молдовський трон зайняв боярин Петричейку, а Дука був відправлений в Польщу де і помер. Син Богдана Хмельницького — Юрій забрав землі Дуки. Печерська резиденція стала не потрібною для свого нового володаря, бо столицю було перенесено до Немирова. Замок не збергіся. Більшість каменю від палацу в Печері пішло на будівництво фундаменту для церкви. В 1711 році Печера та Даньківка переходять у власність римсько-католицького єпископа Ігнація Длузького. Саме він оновлює і розбудовує парк, закладений Дукою. Природний ландшафт використовується для побудови цілої системи гротів, шляхом нагромадження один на одного валунів, що надавало парку соєрідного романтичного вигляду. Як і більшість парків на Вінничині, печерський парк розбудовувався у регулярному (геометричному) стилі, що з'явився в Україні під впливом модної на той час французької школи. Пам’ятки Парк колишнього палацу Потоцьких Склеп родини Потоцьких, спроектований та зведений Владиславом Городецьким. Нині діючий католицький костел св. Андрія Боболі Прибузький заказник — ландшафтний заказник місцевого значення. Мазуровецька дубина — орнітологічний заказник місцевого значення. Церква Різдва Пресвятої Богородиці 1774 р. Краєзнавчий музей

Даньківка

Село Данькі́вка — село в Україні, у Тульчинському районі Вінницької області. Населення становить 438 осіб. Орган місцевого самоврядування — Печерська сільська рада.

Петрашівка

Село Петраші́вка — село в Україні, у Тульчинському районі Вінницької області. Населення становить 553 особи. Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Печарської волості Брацлавського повіту Подільської губернії мешкало 534 особи, налічувалось 216 дворових господарств, існував постоялий будинок[1]. В 1892 році існувало 95 дворових господарств, проживало 465 мешканців[2]. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 812 осіб (392 чоловічої статі та 420 — жіночої), з яких 635 — православної віри, 153 — римо-католицької[3]. 1905 року у селі, що належало К. К. Потоцькому, існувало 143 дворових господарства, проживало 789 мешканців, існувала православна церква церковно-приходська школа.

Юрківка

Юркі́вка — село в Україні, в Тульчинському районі Вінницької області. Орган місцевого самоврядування — Юрківська сільська рада, якій підпорядковуються села Юрківка, Станіславка. Населення становить 1417 осіб Село Юрківка — батьківщина українського письменника Якова Качури. Загальне визнання дістали його твори «Іван Богун», «Подарунок від незнайомої», «Перемога» та інші, які він створив за два десятиліття своєї літературної діяльності. З перших днів німецько-радянської війни Яків Дем'янович на фронті. Він бере участь в багатьох боях, де проявляє себе мужнім воїном. Письменник потрапив у німецький полон. Загинув у концтаборі. Його пам'яті присвятив свій вірш «Записна книжка» Максим Рильський. У Юрківці на громадських засадах створено літературно-меморіальний музей Я. Д. Качури. Уродженка Юрківки Уманець Ніна Дмитрівна (нар. 1 травня 1956) — видатна українська спортсменка, срібна призерка Літніх Олімпійських ігор 1980 з академічного веслування у складі вісімки та п'ятиразова чемпіонка світу. У селі знаходиться станція Юрківка на електрифікованій залізниці напрямку Жмеринка-Вапнярка-Одеса, де зупиняються приміські електропоїзди сполученням Вапнярка-Жмеринка. Сусідні станції — Рахни, Журавлівка. Сусідні вузлові станції — Жмеринка, Вапнярка. На станції Вапнярка можна здійснити пересадку на електропотяги до станції Подільськ, а також Христинівки, пасажирські потяги до станцій Одеса, Умань, Черкаси. На станції Жмеринка можна здійснити пересадку на приміські електропояги до Козятина, Києва, Підволочиська та Могилева-Подільського. Електропотяги на шляху прямування від Жмеринки до Жуківців проходять такі станції та зупинки: Садова. На шляху від Жуківців до Вапнярки — Будьки, Митланівка, Ярошенка, Краснівка, Бушинка, Рахни, Шпиків, Юрківка, Шура, Журавлівка. Також можна здійснювати пересадку на пасажирські потяги на ст. Рахни, Ярошенка, Жмеринка, Вапнярка.

Велика Вулига

Вели́ка Вулига — село в Україні, у Тиврівському районі Вінницької області. Населення становить 1145 осіб Селом протікає річка Удима, права притока Краснянки. Біля села знаходиться гідрологічна пам'ятка природи місцевого значення Джерела «Ревуха» Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі Шпиківської волості Брацлавського повіту Подільської губернії мешкало 837 осіб, налічувалось 133 дворових господарств, існувала православна церква, школа, постоялий будинок, водяний млин[1]. 1892 існувало 216 дворових господарств, проживало 1162 мешканці[2]. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1398 осіб (676 чоловічої статі та 722 — жіночої), з яких 1345 — православної віри[3]. 1905 року існувало 273 дворових господарства, проживало 1447 мешканців, існувала православна церква й церковно-приходська школа

Сліди

Сліди́ — село в Україні, в Тиврівському районі Вінницької області. Населення становить 789 осіб. 1768 р. — перші офіційні згадки про с. Сліди тепер Тиврівського району Вінницької області у «Справочнику Подольськой Епархии» (1901), хоча існують докази, що територія цього села була заселена раніше. Місцеві жителі знаходили предмети Трипільської та Черняхівської культури, але за браком коштів, дослідження науковцями не проводилися і тому спростувати дату заснування села поки що немає можливості. Щодо назви села, існує декілька легенд: На території нинішньго села Сліди було поселення гончарів, яке складалося з 12 хат і мало назву «Гончариха». Мешканці цього поселення возили свої вироби на базар у сусіднє село Скринне, яке було розміщене між сучасними селами Бушинкою і Уяринцями. Навколо Гончарихи був ліс. Неподалік цього поселення злодії збудували курінь і переховували у ньому крадене добро. Одного разу злодії вкрали у Немирові коні і привели їх у вище згаданий курінь. Але господарі знайшли свою худобу по залишених на снігу слідах. І впіймали викрадачів. Один із злодіїв тікав босоніж, його наздогнали на одному із місцевих горбів. Цей горб і тепер місцеві називають «Босим». Поселення гончарів з тих пір стали називати Слідами. В селі є найвищий горб, який носить назву Турецька гора. На цьому горбу вартувала людина, яка мала віхту (розп'яте біле полотно на палиці). Вдень мешканці поселення працювали на полях і спостерігали за вартовим, який, при наближенні ворога, махав віхтою в ту сторону, в яку потрібно було тікати. Але, одного разу, вартовий не помітив, як турки увійшли у село. Ворог не пощадив нікого, всіх було вбито. Земля за лічені хвилини стала багряною від крові. Люди, які працювали на полі, врятувалися. Але повернувшись додому, у кожного із них назавжди закарбувався у серці кривавий слід. Це були сліди горя і суму за померлими родичами. Село відбудували і назвали Слідами. А от сусіднє село Скринне назавжди зникло із географічної карти України.